Ukrainisches Gegenwartskino Сучасне українське кіно
05. – 23.12.2024
Die Ukraine befindet sich seit Februar 2022 im Kampf gegen die russische Invasion, bereits seit zehn Jahren wird das Land von Russland terrorisiert. Auch eine junge, aufblühende Filmszene wurde in den Kriegsalltag hineingezogen. Das REX gibt Einblicke in die Kinoproduktion seit 2014 – und ergänzt die Reihe mit einem live begleiteten Stummfilmklassiker.
Text auf Ukrainisch: weiter unten, im Anschluss an den deutschen Text
Übersetzung: Irina Cherednychenko, Ukraine-Hilfe Bern
Текст українською мовою: нижче, після тексту німецькою мовою
Переклад: Ірина Чередниченко, керуюча менеджерка Ukraine-Hilfe Bern
Bert Rebhandl
Der 24. Februar 2022 markiert eine der grossen Zäsuren in der europäischen Geschichte. Davor hatte es auch noch bewaffnete Konflikte, im zerfallenden Jugoslawien nach 1991 sogar Krieg gegeben. Doch im Wesentlichen bildet die Epoche nach dem Zweiten Weltkrieg ein Kontinuum, das man mit dem Stichwort einer regelbasierten Ordnung zu fassen versucht hat. Der Rechtsstaat als Errungenschaft der europäischen Moderne stellt eine Norm dar, die immer wieder verletzt wird. Aber das ändert nichts an der Gültigkeit des Systems insgesamt. Als Putins Armee die Ukraine überfiel, wurde dieses System nicht sofort zerstört. Aber die Prioritäten verschoben sich fundamental.
Auch in einem Krieg gibt es Alltag, aber es ist immer ein Alltag auf Vorbehalt. Um diesen Sachverhalt aus der Perspektive des Kinos besser zu verstehen, macht es Sinn, sich einen Film genauer anzuschauen, der als einer der letzten vor dem 24. Februar 2022 fertig wurde, der also noch im Zeichen des Davor steht: Luxembourg, Luxembourg von Antonio Lukich. Als dieser im September 2022 in Venedig seine Weltpremiere hatte, wurde er unter vollkommen veränderten Vorzeichen präsentiert und wahrgenommen im Vergleich zu denen, unter denen er entstanden war.
Wer sich einen Eindruck verschaffen möchte, was für ein Land die Ukraine bis zum russischen Überfall war, kann in Luxembourg, Luxembourg viele aufschlussreiche Eindrücke gewinnen. Die Geschichte zweier ungleicher Brüder, Kolya und Vasya, ist als lakonische Komödie erzählt, mit vielen subtilen Pointen. Kolya arbeitet als Busfahrer, seine Kundschaft, vor allem alte Frauen, bezahlt in der Regel nicht für die Fahrt, sondern ruft einfach «Seniorenpass». Die Ukraine ist ein armes, osteuropäisches Land, das allerdings auf einer Ebene des Alltags ein stark ausgeprägtes, rudimentäres Netzwerk an Sozialleistungen und Pensionszahlungen hat. Aber selbst für die, die zahlen müssten, kostet eine Fahrt nur acht Hrynia (keine 20 Rappen).
Vasya ist bei der Polizei, wo seine Karriere allerdings gebremst wird, weil sein Bruder zweifelhafte Kontakte hat. Und es ist allgemein bekannt, dass der abwesende Vater ein Mann «mit Verbindungen» war. Das grosse Thema Korruption ist im Hintergrund immer präsent, aber Lukich erzählt auf hintergründige Weise von Formen der Integrität und von überraschenden Formen von Gemeinschaftlichkeit. Die Ukraine als ein Land, das 2014 mit dem Euromaidan ein starkes Zeichen für Demokratie und Emanzipation vom sowjetischen Erbe gesetzt hat, ist in Luxembourg, Luxembourg jederzeit präsent, allerdings spielt Lukich auch auf die Gefährdungen an: Das unterschlagene Geld wandert nicht zufällig oft in die Steuerparadiese (West-) Europas.
Eine der Konsequenzen des 24. Februar 2022 besteht darin, dass in der europäischen Öffentlichkeit die Ukraine vielfach überhaupt erst wahrgenommen wurde. Davor war sie häufig als eine russische Quasi-Provinz gesehen worden, selbst an den Osteuropa-Instituten der Universitäten im deutschsprachigen Raum gab es mit dem Krieg ein böses Erwachen. Seither wurde viel nachgearbeitet, nun erst begann man vielerorts, genauer hinzusehen und ukrainische von (gross-)russischer Geschichte und Kultur zu unterscheiden. Dieser Prozess ist seither auch für die Filmgeschichte im Gange. Wenn das REX nun eine Filmreihe zur Ukraine zeigt, dann steht eine solche unweigerlich auch im Zeichen einer Neubewertung geläufiger Narrative.
Die Aufgabe ist immens, aber die Auswahl der Filme kann zumindest die wesentlichen Punkte adressieren. Mit Erde (Semlja, 1930) von Oleksandr Dowschenko steht ein Klassiker aus der Zeit des revolutionären Sowjetkinos auf dem Programm, der seither immer neue Facetten erkennen lässt. Der Stummfilm (vorgeführt mit Musikbegleitung von dem im REX bereits bekannten Duo Roksana Smirnova und Misha Kalinin) gibt willkommene Gelegenheit zu einer filmhistorischen Tiefenbohrung. Einerseits geht es hier um die Eingliederung der Ukraine, des riesigen, fruchtbaren Agrarlandes, in die Produktions- und Ideologieordnung der Stalin’schen UdSSR. Dowschenko war aber auch ukrainischer Patriot, und so ist sein Film gebrochen zwischen verschiedenen Programmen. Heute ist er auch lesbar als subversives Freiheitsmanifest.
Danach geht es – nicht ohne einen sehr grossen Sprung – über das Ende des Kommunismus und die Unabhängigkeit 1991 hinweg zum entscheidenden Punkt des Jahres 2014. Über die Revolution gibt Sergei Loznitas Maidan sehr gut Auskunft, auch wenn dieser Dokumentarfilm in der ukrainischen Intelligenz sehr umstritten ist. Loznitsa lebt schon seit längerer Zeit in Berlin und widmet sich mit seinen Filmen dem gesamten Komplex der postsowjetischen Erfahrung. Für eine belagerte und terrorisierte Ukraine, in der auch das Filmschaffen momentan notgedrungen zu einer zuerst patriotischen Aufgabe geworden ist, ist Loznitsa tendenziell zu universalhistorisch. Sein Blick wirkt abgehoben. Trotzdem zeigt Maidan entscheidende Facetten. Das Wort Maidan bedeutet «Platz», und genau darum ging es damals: die gesamte Nation mit ihren unterschiedlichsten Vertretern ging damals auf den Platz, also an die Öffentlichkeit, um für ein «europäisches», also regelbasiertes System zu kämpfen. Grossmütter, Priester, Intellektuelle, Bergarbeiter – man sieht bei Loznitsa tatsächlich die «ganze» Ukraine vertreten. Der Maidan war (zehn Jahre nach der Revolution in Orange im Jahr 2004) die Geburtsstunde der heutigen Ukraine – und der Moment, an dem die demokratische Energie des Landes für Putin unerträglich wurde. 2014 begann im Osten des Landes und auf der Krim der Krieg, der 2022 schliesslich eskalierte.
In dieser Periode stand auch das Kino schon stark im Zeichen der Verwüstungen, die dieser Krieg im Seelenleben, in der Ökologie und an den Körpern vieler Menschen anrichtete. Valentyn Vasyanovich etablierte sich als der bedeutendste Filmkünstler des Landes, mit Atlantis versuchte er 2019, den Krieg im Donbass geradezu filmisch zu sezieren, und ihn wie aus der Zukunft zu sehen. Dabei wird übrigens eine Kontinuität erkennbar, die für das Verständnis der russischen Aggression wichtig ist, denn in Atlantis ist bereits die gesamte heroische Industrialisierung der Sowjetunion mit ihren Umweltkatastrophen ein kriegerischer Akt. In seinem Verständnis weiss die Ukraine aufgrund ihres totalitären Erbes noch gar nicht so richtig, was Frieden und Freiheit sind. Erst 2004 und dann vor allem 2014 machte sie grössere Schritte in diese Richtung.
Was es bedeutete, zwischen 2014 und 2022 in der Zone weit im Osten zu leben, in einer steten Gefährdung durch Waffengewalt, aber auch zwischen den wechselnden Loyalitäten in einer Gegend vielfacher Unklarheiten, das kann man dem Spielfilm Klondike und der sensiblen Dokumentation The Earth Is Blue as an Orange entnehmen – zwei Arbeiten von Frauen, zwei Schlüsselwerke eines Vorkriegskinos, das schon im Krieg entstand. Auch Antonio Lukich drehte 2019 seinen ersten Film und erwies sich schon damals als grossartiger Beobachter der kleinen Absurditäten: In My Thoughts Are Silent geht es nicht zuletzt um das grosse Thema Emigration.
Mit den fünf aktuellsten Filmen ist die Schau im REX dann mittendrin in dem Versuch einer Verarbeitung des schier Unbewältigbaren: Die «volle Invasion», wie der russische Angriffskrieg in der Ukraine meistens bezeichnet wird, hat auch einige der besten, wenngleich immer wieder kaum zu ertragenden Kriegsfilme (der Begriff meint per se immer schon: Antikriegsfilme) hervorgebracht. 20 Days in Mariupol zeigt mit Material, das (mit seinen Urhebern) buchstäblich in allerletzter Sekunde aus der belagerten Stadt im Südosten noch herausgebracht werden konnte, den Preis, den die Zivilbevölkerung für die russische Kriegsführung zahlen muss.
Der Krieg in der Ukraine wird heute vor allem als Abnützungskrieg bezeichnet, in erster Linie ist es aber ein Vernichtungskrieg – gegen Menschen, Landschaften, Infrastrukturen, gegen alles, was eine Gesellschaft leben lässt und zusammenhält. Der Dokumentarfilm We Will Not Fade Away zeigt konkrete, junge Menschen, denen der Krieg die Zukunft raubt. Alina Kovalenko ist eine Vertreterin eines jungen ukrainischen Kinos von Frauen, das sich vor 2022 gerade zu formieren begann und das nun kaum noch eine Freiheit in der Wahl der Themen hat. Maciek Hamela (mit dem sehr bewegenden In the Rearview, der die vielleicht unmittelbarsten Reaktionen auf den Krieg zeigt) und Juri Rechinsky (mit Dear Beautiful Beloved) widmen sich der Logistik im Hinterland des Krieges: den Evakuierungen, den alten Menschen, die ein neues Zuhause brauchen, den Familien, die ihre Kinder in Leichensäcken zurückkehren sehen.
Ein Zentrum der Schau ist schliesslich der Film Intercepted von Oksana Karpovych. Die junge Dokumentaristin geht von Tonmaterial aus, das aus den frühen Phasen des Krieges stammt. Damals wurden viele Telefonate abgefangen (intercepted) und mitgeschnitten, die Soldaten Russlands mit ihren Angehörigen in der Heimat führten. Völlig unbefangen erzählen sie davon, was sie im Krieg erlebt und getan haben. Sie zeigen sich beeinflusst von russischer Propaganda, sie reden rassistisch über die Ukraine, sie erzählen auch von unfassbaren Grausamkeiten, die sie verübt haben. Sie lassen aber auch erkennen, dass sie an sich selbst zu zweifeln beginnen, manche zumindest. Karpovych stellt zu diesen Stimmen einfach die Bilder zerstörter Gebäude und Orte, die nun (nach dem Terror) geradezu friedlich wirken. Es ist ein trügerischer Eindruck, der die Ungeheuerlichkeiten auf der Tonspur nur umso stärker hervortreten lässt.
Von Kriegen sagt man manchmal, sie brächten das Schlechteste, aber auch das Beste an menschlichem Verhalten hervor. Diese Filme bezeugen, dass dem wirklich so ist und dass die Ukraine das Potenzial hat, die menschliche Zivilisation enorm zu bereichern. Wie übrigens auch Russland, das von seinem Diktator aber derzeit konsequent aus jeder regelbasierten Ordnung hinausgeführt wird.
Україна бореться проти російського вторгнення з лютого 2022 року і вже десять років країна піддається терору з боку Росії. Молода кіносцена, що бурхливо розвивається, також була втягнута у повсякденне життя війни. REX дає уявлення про кіновиробництво з 2014 року і доповнює серіал класикою німого кіно наживо.
Берт Ребхандл
24 лютого 2022 року відбудеться один з найважливіших переломних моментів в європейській історії. До цього також відбувалися збройні конфлікти, навіть війна в Югославії, що розпалася після 1991 року. Однак епоха після Другої світової війни, по суті, утворює континуум, який люди намагалися узагальнити в термінах порядку, заснованого на правилах. Верховенство права як досягнення європейського модерну є нормою, яка постійно порушується. Але це не змінює дійсності системи в цілому. Коли путінська армія вторглася в Україну, ця система не була одразу зруйнована. Але пріоритети докорінно змінилися.
На війні також існує повсякденність, але це завжди повсякденність з небезпекою. Щоб краще зрозуміти цю ситуацію з кінематографічної точки зору, є сенс придивитися до фільму, який був одним із останніх, завершених до 24 лютого 2022 року, тобто таким, що все ще визначений "до": Люксембург, Люксембург Антоніо Лукіча. Коли у вересні 2022 року у Венеції відбулася його світова прем'єра, він був представлений і сприйнятий за зовсім інших обставин, ніж ті, за яких його було створено.
Якщо ви хочете отримати уявлення про те, якою країною була Україна до російського вторгнення, Люксембург, Люксембург пропонує багато глибоких вражень. Історія двох несхожих братів, Колі та Васі, розказана як лаконічна комедія з багатьма тонкими кульмінаційними моментами. Коля працює водієм автобуса, і його клієнти, переважно літні жінки, зазвичай не платять за проїзд, а просто вигукують «пенсіонерський проїзний». Україна - бідна східноєвропейська країна, яка, однак, має добре розвинену, рудиментарну мережу соціальних пільг і пенсійних виплат на повсякденному рівні. Але навіть для тих, хто змушений платити, проїзд коштує лише вісім гривень (а не 20 сантимів).
Вася служить в міліції, де його кар'єра гальмується через сумнівні зв'язки брата. І загальновідомо, що батько, якого нараз немає, був людиною «зі зв'язками». Велика проблема корупції завжди присутня на задньому плані, але Лукич тонко розповідає про форми доброчесності та дивовижні форми спільноти. Україна, країна, яка надіслала потужний сигнал на користь демократії та звільнення від радянської спадщини Євромайданом у 2014 році, завжди присутня в Люксембург, Люксембург але Лукіч також натякає на небезпеку: не випадково привласнені гроші часто опиняються в податкових гаванях (Західної) Європи.
Одним із наслідків 24 лютого 2022 року стало те, що в багатьох випадках Україна була сприйнята європейською громадськістю лише в першу чергу. До цього вона часто розглядалася як квазі-провінція Росії, і навіть східноєвропейські факультети університетів у німецькомовних країнах після війни зазнали грубого пробудження. З того часу було зроблено багато роботи, і лише зараз багато людей почали уважніше придивлятися і розрізняти українську та (велико)російську історію і культуру. Цей процес відбувається і в історії кіно з того часу. Коли REX тепер показує серію фільмів про Україну, це також неминуче характеризується переоцінкою поширених наративів.
Завдання величезне, але добірка фільмів дозволяє принаймні звернути увагу на основні моменти. Земля (1930) Олександра Довженка - класика епохи революційного радянського кіно, яка відтоді відкривається новими гранями. Німий фільм (у музичному супроводі вже відомого на REX дуету Роксани Смірнової та Міші Калініна) надає можливість глибокого занурення в історію кіно. З одного боку, фільм розповідає про інтеграцію України, величезної, родючої сільськогосподарської країни, у виробничий та ідеологічний порядок сталінського СРСР. Але Довженко також був українським патріотом, і тому його фільм розірваний між різними реальностями. Сьогодні його також можна прочитати як підривний маніфест свободи.
Потім він рухається - не без дуже великого стрибка - від кінця комунізму і незалежності в 1991 році до вирішального моменту в 2014 році. Майдан Сергія Лозниці надає дуже повну інформацію про революцію, навіть якщо цей документальний фільм є дуже суперечливим серед української інтелігенції. Лозниця вже деякий час живе в Берліні, і його фільми присвячені всьому комплексу пострадянського досвіду. Для обложеної і тероризованої України, в якій кінематограф став передусім патріотичним завданням, Лозниця схильний до надто універсально-історичного підходу. Його погляд здається відстороненим. Тим не менш, Майдан показує вирішальні грані. Слово «Майдан» означає «площа», і це саме те, про що йшлося тоді: вся нація з її найрізноманітнішими представниками вийшла на площу відкрито, щоб боротися за «європейську», тобто засновану на правилах, систему. Бабусі, священики, інтелектуали, шахтарі - Лозниця справді представляє «всю» Україну. Майдан (через десять років після Помаранчевої революції 2004 року) став народженням сьогоднішньої України - і моментом, коли демократична енергія країни стала нестерпною для Путіна. У 2014 році на сході країни та в Криму почалася війна, яка остаточно загострилася у 2022 році.
У цей період кінематограф уже перебував під сильним впливом руйнувань, яких війна завдала душам, екології та тілам багатьох людей. Валентин Васянович зарекомендував себе як найважливіший кінохудожник країни; у фільмі Атлантида 2019 року він спробував подати війну на Донбасі майже кінематографічно і побачити її ніби з майбутнього. До речі, це виявляє тяглість, важливу для розуміння російської агресії, адже в Атлантиді вся героїчна індустріалізація Радянського Союзу з її екологічними катастрофами вже є актом війни. У його розумінні, Україна ще не знає, що таке мир і свобода, через свою тоталітарну спадщину. Лише у 2004 році, а потім особливо у 2014 році, вона зробила значні кроки у цьому напрямку.
Художній фільм Клондайк і чутлива документальна стрічка Земля блакитна, як апельсин показують, що означало жити в зоні на сході між 2014 і 2022 роками, в постійній небезпеці збройного насильства, а також поміж мінливою довірою в регіоні, сповненому численних двозначностей - дві жіночі роботи, два ключові твори довоєнного кінематографа, який створювався під час війни. Антоніо Лукіч також зняв свій перший фільм у 2019 році і вже тоді виявився чудовим спостерігачем маленьких абсурдів: Мої думки мовчать не в останню чергу присвячений великому питанню еміграції.
П'ятьма найновішими фільмами, представленими на REX, ми намагаємося примиритися з майже некерованим: «Повне вторгнення», як зазвичай називають російську агресивну війну в Україні, також породило деякі з найкращих, хоча й завжди майже нестерпних фільмів про війну (цей термін завжди означає per se: антивоєнні фільми). Фільм 20 днів у Маріуполі показує ціну, яку цивільне населення змушене платити за російську війну, за допомогою кадрів, буквально вивезених з обложеного міста на південному сході в останню секунду (разом з його творцями).
Сьогодні війну в Україні називають війною на виснаження, але це передусім війна на знищення – війна проти людей, ландшафтів, інфраструктури, проти всього, що змушує суспільство жити і тримає його разом. Документальний фільм Ми не зникнемо показує конкретних молодих людей, у яких війна грабує майбутнє. Аліна Коваленко - представниця молодого українського жіночого кіно, яке до 2022 року тільки починало формуватися і зараз майже не має свободи у виборі тематики. Мацєк Гамела (з дуже зворушливим фільмом Ззаду, який показує чи не найбезпосереднішу реакцію на війну) та Юрій Речинський (з фільмом Дорога, прекрасна, кохана) присвячують себе логістиці в глибинці війни: евакуації, старим людям, які потребують нового дому, сім'ям, які бачать, як їхні діти повертаються в мішках для трупів.
Нарешті, центральною подією показу є фільм Перехоплені Оксани Карпович. Молода документалістка використовує аудіоматеріали ранніх етапів війни. У той час було перехоплено і записано багато телефонних розмов між російськими солдатами та їхніми родичами на батьківщині. Вони розповідають про те, що пережили і зробили під час війни, абсолютно неупереджено. Вони перебувають під впливом російської пропаганди, вони говорять про Україну в расистських термінах, вони також розповідають про неймовірні звірства, які вони скоїли. Але вони також показують, що починають сумніватися в собі, принаймні деякі з них. Карпович просто зіставляє ці голоси із зображеннями зруйнованих будівель і місць, які зараз (після терору) здаються майже мирними. Це оманливе враження, яке ще більше підкреслює жахіття на саундтреку.
Іноді кажуть, що війни виявляють найгірше, але також і найкраще в людській поведінці. Ці фільми доводять, що це дійсно так, і що Україна має потенціал, який може надзвичайно збагатити людську цивілізацію. Так само, до речі, як і Росія, яку її диктатор зараз послідовно виводить за межі будь-якого порядку, заснованого на правилах.